Proryv.in.ua
proryv.in.ua@gmail.com
Підписатися
Отримати Social
У квітні 2020 року парламент України нарешті напів-відмінив свій 20-літній комуністичний мораторій на приватизацію землі і прийняв закон про регулювання банківської галузі, який пролежав до цього майже рік. Чому раптом у квітні 2020? Тому, що Україні в умовах жорсткого карантину і різкого падіння економіки сильно потрібні були гроші.
Аналогічно 6 років тому, коли я працював в уряді, також в умовах цейтноту, порожньої скарбниці і російської агресії з другої спроби і з більшістю в один голос був прийнятий поданий міністерством економіки, закон про регулювання державних закупівель, який усував корупцію і відкривав шлях до створення системи публічних закупівель Прозорро.
Шукаючи відповідь на запитання, як пришвидшити трансформацію України з однієї з найбідніших країни Європи у східноєвропейського “тигра” чи “вовка” і переосмислюючи книгу професорки Єльського університету Емі Чуа “Три Сили”, я б виділив три фактори:
1) Відчуття небезпеки. Україна робить реформи тільки тоді, коли у неї закінчується решта (перефразовуючи відомий анекдот). Україна гуртується і гуртом підтримує армію тоді, коли є реальна зароза її незалежності. Українські демократи об’єднуються лише під дулом ворожих кулеметів. І я скажу, що це - майже нормально і відповідає основним моделям людської поведінки (особливо, південної нації - не так устрашеної лютими морозами і непрохідними лісами).
Успішні країни робили прориви саме з відчуттям навколишньої небезпеки. Південна Корея знаходиться під постійним прицілом Північної, і капіталістичні корейці розуміли, що якщо не будуть економічно потужними, то комуністичні Корея, Китай і імперіалістична Японія просто перетре їх у порошок.
Сингапур є затиснений між двома потенційно ворожими країнами, одна з яких є майже в 10, а інша - в 50 разів більшими. Дуже подібне розташування і національна психологія (чи психоз - у хорошому розумінні цього слова) є в Ізраїлю. І такий самий позитивний національний психоз спостерігається у поляків після трьох розділів їхньої країни сусідніми імперіями.
В українців такого позитвного психозу не спотсерігалось. Голодомор 30-их мав би вивітрити всі ілюзії, але тема була довгий час закрита. Ми пишались тим, що ми - мирна нація, і прапор наш наймирніший, і сусіди у нас - добрі, і політика у нас - багатовекторна. До 2014 року.
Можна навіть у чомусь подякувати Путіну, що повернув нас у реальність і до тями. Жорстко. Навіть жорстоко.
Але, виглядає, що так треба було. Ще у 2014 ми відразу, в 10 разів збільшили витрати на оборону, відновили, спорядили і нагодували армію, уклали партнерства з країнами, підтримка яких була і залишається критичною, зробили найбільший прогрес у реформах. Боюсь, що Путін це зрозумів і якби послабив тиск. Українській владі теж треба було сподобатись вбільшості пацифістському електорату, тому вона послабила відчуття небезпеки. Ми замовчуємо війну. Ми мало згадуємо загрозу. Ми розслабились. І це - велика помилка.
Ми розслабились точно так само і з пандемією. Часто читаю в соціальних мережах запитання здивованих українців, чому азійці є такі перестрашені ковідом. Дороге лікування і негарантоване вилікування. Втрата працездатності, а отже конкурентноздатності на перенасиченому, а отже - гіперконкурентному ринку праці при великих інвестиціях у власну освіту. Соціальний тиск колективних суспільсв з великою дистанцією влади і довірою до компетентного, професійного уряду. Результат - щоденна чисельність виявлених інфікованих вимірюється одиницями, а не тисячами, як в Україні.
Висновок - мудрий уряд підтримує в країні певний рівень відчуття небезпеки, не гіпертрофуючи її, щоб не створити паніки, але і не применшуючи її.
2) До слова, применшення небезпеки - це імпульс. Людина прагне спокою і миру в душі. Вона хоче мінімізовувати стрес. Але в такому стані вона є мало продуктивною і слабою. Безвідповідальність. Безініціативність. Покладання на долю. На державу. На доброго царя (особливо, з телеекрану) і щедрий уряд, який оберігатиме тебе від місцевої і міжнародної конкуренції. Марнославство. Марнотратство. Песимізм. Відчай. Невігластво. Це все - імпульси. Їхні антоніми - відповідальність, ініціативність, покладання на себе, на свою сім’ю, команду і громаду, скромність, заощадливість, оптимізм, одержимість, освіта - вимагають неабияких особистих і національних зусиль, і є головною запорукою успіху.
Тому успішні нації контролюють імпульси і стимулюють чесноти. 10 заповідей даних Мойсею, 6 смертних християнських гріхів, кальвіністська доктрина, 5 буддистських повчань, тощо ще у стародавні віки. І наприклад, “schzwarze null - чорний нуль” - сучасна конституційна (!) норма в Німеччині, що в хороші роки державний бюджет не може бути дефіцитним. Цей принцип, який гарно контролює “хотілки” мініcтрів і депутатів, значно краще підготував публічні фінанси Німеччини до витрат на подолання пандемії ніж середземномроських критиків німецької заощадливості.
3) Відчуття небезпеки, контроль імпульсів - Емі Чуа пропонує складне життя, яке особливо складно сприйняти українцям, що прагнуть миру, хліба і видовищ. Що може компенсувати негатив? - Відчуття вищості.
Україна є затиснена майже зі всіх боків імперіями і недоімперіями, тут легко розвинути комлекс національної неповноцінності чи нижчості. Тому це відчуття вищості потрібно розвивати не у порівнянні з сусідами (деколи гірко читати настанови українців білорусам, ВВП яких у 2-3 рази вище за наш і бізнес там вести значно легше ніж у нас). Я сприймаю відчуття вищості виключно у порівнянні з собою, минулими. Тому польське відчуття, що за 10 років після вступу в ЄС ми майже подвоїли ВВП і почали керувати Євросоюзом мені імпонує значно більше ніж теза “від моря до моря”
Тому шукачам української національної візії я хочу запропонувати просту, прагматичну ідею, звужену лише до нашого покоління українців: ми, наше покоління, яке відновило і захистило незалежність країни, повинне тепер вивести її з ганебного останнього місця в Європі по добробуту і поставити на рейки швидкого зростання. Між іншим, якщо ми, наше покоління не зробить цього, над незалежністю країни завжди висітиме смертоносний меч (див п.1)
Тим, кому ця ідея є занадто прагматичною (чи “ковбасною) - а ми ж такі, люди поетичні, співучі, хочемо щось більш надихаючого… Тим я пропоную таке: Україна повинна довести, що демократія і процвітання є сумісними для східних слов’ян. Як ми знаємо, правителі наших сусідів на півночі і сході є іншої думки. Ця битва має епохальний, глобальний і епічний характер. Тому вона така складна.
Як її перемогти? Дві завершальні поради:
А) Ми правильно пишаємось багатоголосим і багатоінструментним, злегка хаотичним, але ніколи не нудним українським “оркестром”. Ми правильно пишаємось своєю толерантністю, адже у цьому нашому оркесті разом з українською сопілкою яскраво звучить єврейський кіннор, грузиська соінарі, вірменське кеменче, російська гармонь. виглядає, що тепер до оркестру ще приєднається казахська домбра. Ласкаво просимо! Але. Я щось слабо чую сопілку. І не тому, що її перекрикують інші інструменти. А тому, що якась вона ще пасивна, сором’язлива, неамбітна, закомплексована. Ми знаємо, що якщо потрібно, і якщо захоче (див п.1) вона, ця сопілка, може перетворитись на трембіту і прозвучати на весь світ. Але надто швидко вона затухає. Вона потрібна. Вона повинна захотіти. Вона повинна навчитись. Вона повинна повірити в себе. інакше не вийде унікального, автентичного оркестру з переможною музикою.
Б) Нарешті, щоб зрушитись потрібне мистецтво малих кроків. Японці говорять, що швидко - це повільно, але щодня. Тому я глибоко шаную людей, які беруть на себе відповідальність за себе, за сім’ю, за під’їзд, за будинок, за вулицю, за квартал, за мікрорайон, за село, за місто, за країну. Їх критикують, тролять, гноять. Вони рухаються далі. Тому що відкладати на завтра і чекати допомоги звище чи ззовні - це імпульс. А з цим треба боротись, роблячи добро тут і зараз.
Як перетворити україну на східноєвропейського тигра?
